прощавай, наш найдорожчий... не до побачення, не до зустрічі, не до завтра... ні, цього вже не буде. не буде, - давай, до завтра... не буде дзвінків по телефону, не буде тостів-привітань на Різдво, на Паску в чолі родинного столу... не буде запашних пампухів на столі, не буде яблучного соку... не буде мудрих слів... для мене в ці дні закінчилась епоха. якийсь такий оазис дитинства. завжди буду згадувати його науки, "маленький покій" з всякими цікавинками, "стрих", повний всяких старовинностей, припалих порохом. Тепер це все не те. Будинок дідуся став пустим. Час іде, рідні йдуть від нас. І як завжди ми не цінимо їх за життя і в повноті своїй відчуваємо їх втрату після смерті. І ніби знав, що він особливий, але ніби і не вірив у це. Є у нас така традиція не говорити про померлих погано. Але про дідуся Ореста і немає що сказати чогось такого. Про нього всі відгукувались тільки добре. Ніхто, ні друзі з роботи, ні колєги, ні сусіди ні рідні нічого не змогли пригадати. І все це було так щиро, що не одна чоловіча сльоза пролилась на поминках після слів дідесевої двоюрідної сестри.
не буде... не буде вже дідуся... хай земля йому буде пухом.
Немає коментарів:
Дописати коментар